Питання культурології

Підтримані Українським культурним фондом музичні проєкти як чинник розвитку національної культури

Андрій Бондаренко — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — дослідити музичні проєкти, підтримані Українським культурним фондом (УКФ) у період з 2018 до 2021 року, з погляду їх значущості для відродження та розвитку української культури й ефективності моделі грантового фінансування мистецьких проєктів. Результати дослідження. Представлено кількісні показники музичних проєктів, підтриманих УКФ, розраховано частку проєктів, орієнтованих на популяризацію української музики, та проєктів, пов’язаних зі створенням нових творів мистецтва, представлено обсяги виділених УКФ коштів та зіставлено з обсягом державного фінансування національних колективів. Розраховано імовірність отримання заявниками гранту та її динаміку впродовж досліджуваного періоду. Виділено проєкти, які, за даними платформи YouTube, здобули найбільшу увагу аудиторії. Наукова новизна дослідження полягає у розробці методології оцінок доцільності та ефективності державного фінансування мистецьких проєктів з погляду їх потенційного попиту, інтересу української публіки та впливу на розвиток української культури. Результати дослідження є значущими для порівняння різних моделей державного фінансування — грантового та планового, і показують певні переваги останнього. Висновки. Попри той факт, що загальний обсяг державного фінансування музичних проєктів УКФ є у 20–30 разів меншим за обсяг коштів, які щорічно виділяються державою на фінансування діяльності національних колективів, грантова модель УКФ довела свою перспективність і спроможність до підтримки проєктів, важливих для відродження української культури, реалізація яких перевищує можливості державних колективів у межах планового бюджетного фінансування. Водночас проєкти, творчим стрижнем яких стали народні пісні — медіаресурс «Поліфонія» та альбом гурту «ДахаБраха» «Шлях», показали високий попит в аудиторії.

Кінофестивалі в Україні як об’єкт наукового вивчення

Яна Зарічна — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — узагальнити наукові здобутки щодо проблематики кінофестивалів в Україні. Результати дослідження. Історію появи та становлення фестивалів, їхні особливості та загалом фестивальний рух, складником якого є й кінофестивалі, досліджували науковці різних галузей, у тому числі й музикознавці та театрознавці, культурологи, історики та ін. Зокрема, вивчаються загальнотеоретичні питання фестивального руху, його культурологічний аспект (як соціокультурне явище, як принципово нова динамічна модель сьогочасної святкової культури з трансгресивними процесами та ін.), значення кінофестивалів для розвитку кінематографа, історії та організація кінофестивалів в Україні, їхня проблематика тощо. Наукова новизна полягає в узагальненні наукових здобутків щодо проблематики кінофестивалів в Україні, виокремленні їх сутнісних ознак і критеріїв типологізації (за масштабом і географією проведення, тематичною спрямованістю). Висновки. Підсумовано, що кінофестивалі як складник фестивального руху в Україні — це мистецьке явище та водночас соціокультурний феномен. Це потужний канал комунікації кіномитців з усього світу, інструмент сприяння утвердженню іміджу країни, а також важливий ресурс культурної дипломатії та інтеграції України до світового культурного простору. Акцентовано, що попри всю зазначену значущість кінофестивалів нагального дослідження потребують їх визначальні ознаки, художні концепції, особливості функціонування за жанровою репрезентацією та регіональним контекстом, специфіка організації та пріоритетні напрями кінофестивального руху в культурно-мистецькому житті України та ін. Як одна з оптимальних форм функціонування сучасного кіномистецтва кінофестивалі є вагомим чинником представлення українського кіно та української культури загалом у світовому культурному просторі, тож ґрунтовне вивчення кінофестивалів — актуальна й нагальна потреба сучасної культурології.

Педагогічний воркшоп як інструмент формування інноваційного навчального середовища в закладі вищої освіти культурологічного спрямування

Катерина Кириленко, Людмила Бойко, Вікторія Стратюк — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — проаналізувати досвід проведення педагогічного воркшопу в межах педагогічної практики на третьому освітньо-науковому рівні в Київському національному університеті культури і мистецтв (КНУКіМ) як інструмент формування інноваційного навчального середовища закладу вищої освіти культурологічного спрямування та інноваційної культури здобувачів освіти. Результати дослідження засвідчили: впровадження воркшопу в освітню практику сприяє зацікавленню здобувача освіти в навчальних взаємодіях, формує емпатичне дидактичне середовище, дає змогу налагодити багатовекторну взаємодію між науково-педагогічними працівниками та здобувачами освіти різних рівнів та забезпечити дієву трансляцію професійного і педагогічного досвіду в освітній установі культурологічного спрямування. Наукова новизна полягає у висвітленні та аналізі досвіду педагогічного воркшопу «Як зацікавити студента на лекції?» із використанням педагогічної технології «шість капелюхів мислення», який відбувся в КНУКіМ у травні 2024 року та був частиною проведення педагогічної практики здобувачів освіти третього освітньо- наукового рівня «Доктор філософії» (PhD); описі технології його проведення, обґрунтуванні результатів. Висновки. Описано досвід проведення педагогічного воркшопу «Як зацікавити студента на лекції?» в КНУКіМ, висвітлено та проаналізовано технологію його проведення з використанням методу «шести капелюхів». Обґрунтовано, що проведення педагогічних воркшопів у межах організації педагогічної практики на третьому освітньо-науковому рівні дозволяє зацікавити здобувачів освіти в майбутній професії, в організації освітніх взаємодій із залученням творчих педагогічних технологій, сприяє становленню інноваційної культури майбутніх науково-педагогічних працівників. Встановлено, що педагогічний воркшоп формує емпатичне комунікативне дидактичне середовище, налагоджує багатовекторну взаємодію між науково-педагогічними працівниками та здобувачами освіти різних рівнів, забезпечує дієву трансляцію педагогічного досвіду в освітній установі. Визначено, що проведення воркшопів в освітніх установах культурологічного спрямування є дієвим інструментом трансляції професійного досвіду творчої діяльності. Зазначено, що педагогічні воркшопи мають психотерапевтичний ресурс, сприяють формуванню у здобувачів освіти життєстійкості та стресостійкості.

Особливості функціонування музейних інституцій у структурі культурних та креативних індустрій

Юлія Ключко — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — дослідити особливості та актуальні проблеми функціонування музеїв у структурі культурних і креативних індустрій з урахуванням зарубіжного досвіду та українських практик. Результати дослідження. З’ясовано, що дослідження музейної інституції в структурі культурних та креативних індустрій сприяє розв’язанню питань ефективної концептуальної, соціальної та комерційної присутності музею в сучасному соціокультурному та економічному просторі, зокрема за допомогою створення креативних продуктів і проєктів та розуміння того, що музей постійно розвивається. Доведено, що підґрунтя для розвитку сучасних креативних практик у музейній сфері створювалося протягом ХХ ст. Зазначено, що у ХХІ ст. у світі спостерігається потужний і динамічний розвиток музейного сектору в структурі культурних та креативних індустрій. Проаналізовано практики грантової підтримки музейного сектору. Розглянуто музейні заклади України як частину креативного і культурного секторів суспільства та одну з потужних сил модернізації країни. Наукова новизна полягає у визначенні на основі зарубіжного досвіду та українських практик особливостей функціонування музейних інституцій в умовах культурно-креативного середовища. У висновках наголошено на тому, що провідною тенденцією функціонування сучасних музеїв у структурі культурних та креативних індустрій є збільшення кількості споживачів музейного продукту через творче поєднання креативних підходів і новітніх технологій (методи управління, сміливі інтерпретації, фандрейзингові та комунікативні стратегії). Виокремлено важливі креативні напрями діяльності музейних інституцій, серед яких: створення нестандартних експозицій задля актуалізації колекцій; розширення спектра інструментів комунікації; створення інтерактивних музейних просторів; диджиталізація музейних об’єктів; формування нового покоління музейних менеджерів, здатних інноваційно управляти колекціями та їхньою презентацією.

Вітубери як феномен сучасної медіакультури

Євген Малюк, Денис Вітковський — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — систематизувати наявні відомості про функціонування вітуберів як феномену сучасної медіакультури. Результати дослідження. Розглянуто специфіку функціонування вітуберів у сучасній медіакультурі. Підкреслено важливість парасоціальних стосунків як чинника популярності вітуберів. Схарактеризовано вплив вітуберів як інфлюенсерів, зокрема в політичних питаннях. Виявлено, що основними джерелами естетики вітуберів є культура айдолів та інтернет-культура анонімних іміджбордів. Окреслено специфіку локального вітубингу на прикладі українського матеріалу. Наукова новизна полягає в тому, що уточнено термін «вітубер» в українському науковому дискурсі; вперше в науковій літературі розглянуто специфіку україномовного вітубінгу та звернено увагу на окреслене явище з погляду медіакультури. Висновки. Основними рисами вітуберів, яких вони набувають завдяки можливостям технологій, є анонімність і трансмедіальність. Анонімність дає змогу працювати з різними ідентичностями, створювати парасоціальні стосунки з аудиторією. Трансмедіальність дає змогу вітуберам функціонувати в медіапросторі поза звичайними стримами, що потенційно за умови набуття ними глобальної популярності може перетворити їх на важливих інфлюенсерів. Незалежні вітубери не сильно відрізняються від стримерів, тоді як специфіка корпоративних вітуберів є своєрідною через різноманіття контенту та експлуатацію культури японських айдолів. Український вітубинг формується з незалежних вітуберів; третина зі знайдених українських вітуберів виокремила LGBTQ+ як тег, що може вказувати на їхню ідентичність. Підкреслено необхідність подальшого вивчення контенту українських вітуберів для дослідження їхньої специфіки.

Цифровий університет Київського національного університету культури і мистецтв як складова цифрової освітньої екосистеми України серед мистецьких закладів вищої освіти

Михайло Поплавський, Валентина Мамедова — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — проаналізувати концептуальні засади створення цифрової освітньої екосистеми серед мистецьких закладів вищої освіти, а також надати огляд кейсу реалізації «цифрового університету» Київського національного університету культури і мистецтв (КНУКіМ) у процесі адаптації до нових умов викладання та навчання. Результати дослідження. Визначено сутність цифрової освітньої екосистеми як сукупність педагогічних, організаційних і технологічних елементів. Зазначено, що в парадигмі культурологічної і мистецької освіти цифровізація КНУКіМ надала унікальні можливості для розширення культурних і творчих практик, створення інноваційних навчальних форматів, удосконалення доступності освіти. Наукова новизна полягає в систематизації аспектів функціонування «цифрових університетів» українських ЗВО, зокрема КНУКіМ, як передумов створення цифрової освітньої екосистеми серед мистецьких закладів освіти. Висновки. Одним із ключових векторів розвитку сучасної вищої освіти в Україні стала перспектива формування цифрових освітніх екосистем, які поєднують цифрові технології та платформи із забезпеченням високих стандартів освітнього процесу. У межах цього напряму в Україні було запроваджено низку трансформаційних заходів: упровадження дистанційного навчання, активне використання онлайн-технологій і цифрових ресурсів, інтеграція з міжнародними освітніми платформами, застосування інноваційних методів навчання, розвиток цифрових компетентностей серед викладачів і студентів, а також підтримка ініціатив і стартапів, спрямованих на функціонування цифрових університетів. Зазначені інновації були реалізовані в провідних університетах країни, зокрема в Київському національному університеті культури і мистецтв, досвід якого може послугувати основою для створення цифрової освітньої екосистеми у сфері мистецької освіти в Україні.

Реаліті-шоу та культурне виробництво: національна адаптація транснаціонального формату

Григорій Решетнік — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — з’ясування специфіки національної адаптації реаліті-шоу як транснаціонального телевізійного формату та вагомого чинника трансформації, як умов та практики телевиробництва, як символічних форм та соціокультурних уявлень на локально-національному рівні. Результати дослідження. Застосування методології культурного виробництва уможливило розгляд реаліті-шоу не тільки як аудіовізуальної жанроформи, а і як транснаціонального телевізійного розважального формату й символічної форми, що використовується адептами неоліберальної економіки для зміни культурного ландшафту країн та національної аксіосистеми. Доведено, що реаліті-шоу, навіть з урахуванням національної адаптації, реартикулюють місцеві культурні атрибути в межах чітко продиктованих норм і логіки символічно-культурного виробництва в транснаціональному телевізійному сценарії. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в статті вперше на прикладі Індії та України розглянуто реаліті-шоу як показник транснаціонального культурного капіталу та чинник трансформації умов і практики телевиробництва, що на національному рівні переорієнтовує соціокультурні уявлення глядачів. Висновки. Спроба поглянути на реаліті-шоу саме під таким кутом зору окреслює потенціал культуральних студій, що позначають точку відходу від популярних студій про реаліті-шоу та його соціальні наслідки, актуалізуючи методологію культурного виробництва та зосереджуючись здебільшого на виробничих практиках. Попри критичні оцінки, які пов’язують ідеологічне підґрунтя реаліті-шоу з неоліберальною соціальною ідеєю та допомагають концептуалізувати її як символічну форму дослідження, сам формат рідко виходить за межі текстової площини у виробничі контексти і практики. Це ще одна важлива прогалина, яка обмежує розуміння реаліті-шоу як «культурної технології», що розвиває підприємницьку культуру до рівня абстрактної сили, яка формує індивідуальні суб’єктності та може бути (критично) інтерпретована.

Роль трансмедійного сторітелінгу у формуванні імерсивного досвіду аудиторії

Денис Сучков — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — дослідити вплив трансмедійних проєктів на створення ефекту глибокого занурення (імерсії) аудиторії у вигадані світи. У роботі проаналізовано основні структурні елементи та принципи організації трансмедійних всесвітів, зокрема досліджено методи та стратегії розширення наративу через різні медіаплатформи. Особливу увагу приділено аналізу ролі наративного ядра, сателітного контенту та естетичної єдності у формуванні глибокого занурення аудиторії. Результати дослідження показують, що трансмедійний підхід до побудови наративу дає змогу створити інтерактивний і залучений досвід для аудиторії. Аналіз конкретних трансмедійних проєктів, таких як «Міністерство часу», демонструє, що стратегічне використання методів додавання, упущення, транспозиції та перестановки є ефективним для підтримання інтересу та творчої активності аудиторії. Виявлено, що ключовим чинником успіху трансмедійного сторітелінгу є гармонія між різними наративними елементами та збереження цілісності вигаданого всесвіту. Наукова новизна роботи полягає у виявленні ключових чинників, що визначають здатність трансмедійних проєктів створювати імерсію для аудиторії. Висновки. Проведено детальний аналіз взаємодії між структурними елементами трансмедійних всесвітів та їхнім впливом на занурення користувачів у вигадані світи, системно досліджено роль наративного ядра, сателітного контенту та естетичної єдності в досягненні імерсивного досвіду, що надає нові можливості для застосування трансмедійних технологій у різних галузях сучасної аудіовізуальної культури.

Трансформація образу героя у візуальних практиках в українській культурі під впливом російсько-української війни

Альона Тимошенко — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — дослідити вплив російсько-української війни на формування героїчного неоміфу та репрезентацію за допомогою візуальних практик образу героя, з яким сьогодні асоціюються процеси конструювання національної ідентичності. Результати дослідження. В умовах російсько-української війни, символічної еклектики, посилення ролі «медійно-візуальної мови» та медійного розмивання традиційних уявлень про героїчне можна спостерігати, що наразі в Україні відбувається відхід від романтизовано-ідеалізованої героїзації минулого та формування нового героїчного неоміфу, що підсилений національно-культурною інтерпретацією героїчного в медіапросторі країни та конструюється на підставі реальних героїчних вчинків здебільшого українських військових. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше розкрито особливості візуалізації сучасних героїв в умовах російсько-української війни. Висновки. Наголошено, що культурологічне осмислення цієї проблеми передбачає те, що увага творців візуальних практик більше концентрується не на культурних героях, а на харизматичних реальних людях, які не просто вписуються у героїчні наративи сучасної української культури, а і є їхніми співтворцями, як свого часу були козаки, бійці ОУН–УПА тощо. Візуалізація героїчних образів з використанням різних засобів (мурали, світлини, малюнки, меми, фільми, реклама тощо) чітко підкреслює, що на вершині нового пантеону українських героїв знаходяться ЗСУ, воїни-захисники, які є нащадками славетних предків часів Київської Русі, Козаччини та Української революції 1917–1921-х рр. Доведено, що візуалізація героїчного на сучасному етапі російсько-української війни виявляє та репрезентує контроверзу «герой – антигерой»: потужною метафорою та сильним образом українського героя є образ Кіборга, тоді як антигероєм постає російський військовий, який творить зло та безчинства у Бучі, Ізюмі, Маріуполі та інших українських містах.

Дослідження проблем метамодернізму українськими вченими (2013–2019)

Андрій Гапонюк — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена історії дослідження проблем метамодернізму українськими вченими в 2010-ті роки, Метою статті є аналіз наукових публікацій з означеної проблеми. Наукова новизна статті полягає в тому, що у ній вперше здійснено комплексний аналіз публікацій українських авторів, присвячених метамодернізму, визначено основні тенденції розвитку пізнання в цій сфері. Результати дослідження. Проаналізовано публікації українських авторів, у назві яких фігурує термін «метамодернізм», що були надруковані в періодичних виданнях, здійснено їхню класифікацію та визначено загальну динаміку досліджень у період 2013–2019 років. Висновки. Аналізовані публікації поділено на дві групи, до першої з яких належать ті, що висвітлюють зміст цієї філософсько-культурологічної концепції (праці В. Мірошниченка, Ю. Шабанової), а до другої ті, що присвячені дослідженню виявів метамодернізму в різних сферах: літературі (Д. Дроздовський, Ю. Скибицька, Т. Гребенюк), архітектурі (В. Келюх, А. Артеменко), візуальному мистецтві (Д. Дроздовський, Л. Кондрацька), скульптурі (Ю. Одробінський). Встановлено, що першим українським автором з цієї теми досліджень є Д. Дроздовський, публікації якого з’явилися в 2013 р.; подібні статті друкуються лише в 2017 р., найбільше — у 2018 р., а далі їхня кількість знижується, знову зростаючи вже в 2020-ті роки.

Цінності державної політики утвердження української національної та громадянської ідентичності

В’ячеслав Кириленко — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета статті — проаналізувати суспільно-державні (національні) цінності «соборність», «самобутність», «воля» та «гідність» як світоглядні засади державної політики утвердження національної та громадянської ідентичності. Результати дослідження засвідчили: безпековий та ідентичнісний виміри суспільного життя є взаємопов’язаними. Консолідацію суспільства, безпеку її громадян і стійкість держави забезпечує державна політика національної ідентичності. Ухвалений Верховною Радою України 13 грудня 2022 року Закон України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження національної та громадянської ідентичності» визначив правову основу державної політики національної ідентичності. Прийняття зазначеного закону стало можливим унаслідок потужної консолідації українського суспільства навколо спільних колективних цінностей, які сформували аксіологічні підвалини державної політики утвердження української національної та громадянської ідентичності. Законом такі цінності визначені як суспільно-державні (національні). Наукова новизна дослідження полягає в аналізі ціннісних засад державної політики національної та громадянської ідентичності, основу якої формують поняття «соборність», «самобутність», «воля» та «гідність». Висновки. Обґрунтовано взаємозв’язок безпекового та ідентичнісного вимірів суспільного життя, проаналізовано суспільно-державні (національні) цінності «соборність», «самобутність», «воля» та «гідність», що згідно з законом є засадничими підвалинами державної політики ідентичності. Зазначено, що: 1) «соборність» є гранично важливим поняттям, яким закріплена єдність українських територій, 2) «самобутність» є ціннісним концептом, у якому зафіксована неповторність української національної ідентичності, 3) «воля» є наскрізною ціннісною домінантою колективної свідомості українського народу, 4) «гідність» є непорушною цінністю як громадянина, так і держави, вона мотивує людей до боротьби за свободу.

До питання історії розвитку художнього образу соціального плаката в Україні: періодизація, ключові етапи та методологічні основи

Юрій Сосницький — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Метою статті є з’ясування історії розвитку художнього образу соціального плаката в Україні, визначення його ключових етапів і методологічних основ. Результати дослідження. У статті проаналізовано основні етапи розвитку українського соціального плаката, що відображають різні історичні періоди — від радянської доби до сучасності. Поглиблений аналіз демонструє еволюцію художніх образів і символіки під впливом соціокультурних змін, особливу увагу приділено темам патріотизму, соціальної мобілізації, громадської активності та критичного осмислення соціальних проблем, що стали ключовими мотивами візуальної мови плакатів. Виявлено візуальні прийоми та художні рішення, які сприяють формуванню національної ідентичності, відображають суспільні запити, зумовлені історичними, соціальними й політичними трансформаціями, і впливають на формування громадянської свідомості. Наукова новизна. У статті висвітлено роль соціального плаката як жанру, що здатний акумулювати і транслювати культурно-історичні змісти через символічні образи. Уперше в рамках комплексного підходу представлено порівняльний аналіз різних художніх періодів і стилів плаката, що сприяє глибшому розумінню змін у репрезентації соціальних питань у візуальному мистецтві. Практичне значення роботи полягає в можливості застосування її результатів для подальшого розроблення методологічних засад соціального плаката та розширення наукових знань з питань розвитку художніх форм у соціально значимих візуальних комунікаціях. Висновки. Український соціальний плакат відображає суспільні цінності та ідеали, що змінювалися в різні історичні періоди, формуючи багатогранний художній образ, здатний до соціального впливу та підтримки національної ідентичності в умовах історичних викликів.

Культурний конфлікт під час війни: соціокультурний дискурс українського опору

Інна Шевель — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Метою статті є вивчення соціокультурного дискурсу в умовах культурного конфлікту, що зумовлений вторгненням росії на територію України, між «добром», який позиціонує Україна, і «злом», що йде від росії, та осмислення способів збереження української самобутньої культурної ідентичності, культурної політики, культурного простору в протидії росії загалом. Результати дослідження. В умовах російсько- української війни дослідження культурного конфлікту загострює соціокультурний дискурс опору України, яка цілеспрямовано й наполегливо активізує питання збереження культурної ідентичності, зокрема в публічних акціях, благодійних концертах, виставках, медійному просторі й соціальних мережах. Основою вітчизняного соціокультурного дискурсу опору є ідеологічна платформа, яка об’єднує суспільство проти російської агресії, згуртування українських митців, науковців (культурологів, мистецтвознавців та ін.), культурних діячів та громадян у цілому. Ця платформа популяризує національні цінності та ідею соціальної єдності через активізацію культурних проєктів, які спрямовані на розповсюдження знань про українську культуру, історію, мову, звичаї, традиції (особливо серед молоді). Українське суспільство активніше спрямоване на руйнування негативних стереотипів і пропаганди, зміцнення національного духу. Наукова новизна дослідження полягає у вивченні механізмів, культурних та ідеологічних факторів, зокрема в розвитку національної ідентичності у формуванні культурного конфлікту під час війни. Висновки. Культура відіграє ключову роль у формуванні національної самосвідомості й посиленні опору. Вона демонструє здатність української спільноти протистояти нав’язаній культурній асиміляції. Культурна ідентичність є важливим чинником, який сприяє соціальній згуртованості та мобілізації в боротьбі проти російської агресії. В умовах війни українська культура набуває нових форм і засобів.